Лист Третій

Зранку я вирушив з Дамаска до Анталії на зустріч з Олею (дівчиною, з якою ми об’їздили півсвіту торік і з якою доля нас розвела цього року). Спочатку піймав попутку до Хамаса, потім ще одну до повороту на замок Крак-де-Шевальєр. На початку другого тисячоліття ця земля належала хрестоносцям, і на теренах сучасної Сирії залишилось три їх замки. Крак – найпотужніший з них.

Величнішої фортифікаційної споруди бачити мені ще не доводилось. Коли я на неї дивився, у моїй голові не вкладалось, як таку будівлю можна було звести в той час. Напевне, люди, котрі її будували, були впевнені в тому, що замок належатиме їм вічно. Проте за сто літ прийшли араби й захопили ці землі.

Назад до кордону

Усім мешканцям твердині разом з лицарями араби в разі здачі замку дарували життя. Проте всі вони обрали смерть. Це важко уявити сьогодні в дні, коли ворожнеча на релігійному ґрунті поступилась місцю ворожнечі навколо інших, більш прагматичних цілей. Після Краку я поїхав до Латакії – міста на узбережжі Середземного моря. Це курорт, проте дуже бідної, я сказав би, совкової зовнішності.

Ще в автобусі до мене підійшов англомовний хлопчина й запропонував допомогу в пошуках недорогого готелю. Як виявилось, знайти такий готель було легко – у самому центрі на площі я відшукав чотири готелі, у яких можна було спинитись за чотири долари. Щоправда, усі вони були дуже брудними, проте з душем та кондиціонером. Це все нагадало мені Індію.

Моїми сусідами по поверху було троє студентів-сирійців. Вони, як і я, приїхали з півдня, тільки з тією різницею, що прибули на сесію. Виявилось, що один з них вивчав англійську, і ми навіть трохи поспілкувалися. А ввечері я запропонував хлопцям прогулятися до моря – ось так чужі люди стають вашими друзями. Незважаючи на те, що наступного ранку я прокинувся о сьомій, Латакію полишив аж через добрих дві години. Які тільки круги, петлі й дуги я не описував у пошуках виходу з цього фатального міста! У мене нічого не виходило. Та тільки я подумав, що змушений буду зостатися тут навіки, як мені стрінувся хлопчина на маленькому возі, котрий тягнув ослик. Як виявилось пізніше, він допоміг мені більше, аніж усі таксисти та водії автобусів, разом узяті. Спочатку опинились у якихось житлових кварталах. Я почав було вже прикидати, чи личитиме мені чадра, як раптом ми вийшли на автостраду. Далі я їхав два кілометри в поліцейській машині до наступної стратегічної розвилки. Потім ще трохи в кузові з військовими – і я вже був на виїзді з Латакії.

Американський пасажир

Ця дорога в Туреччину виявилась абсолютно порожньою. Не тільки вантажівки уникали її, а й легковиків я бачив упродовж кількох годин не більш аніж пальців на своїй руці. Трохи почекавши, від кордону пішов пішки в бік найбільшого села, до котрого було п’ять кілометрів. Однак уже через кілометр мені пощастило зловити турецьких поліцейських. За селом рух на турецьке містечко Антакію виявився не набагато насиченішим. Довелось зупиняти єдиний попутний транспорт – таксі. Але спочатку я запитав водія, чи візьме мене без грошей. Той відмовився. Проте в останній момент у наш діалог втрутився пасажир – і мене взяли. Як я довідався пізніше, пасажир запропонував доплатити за мене. Що дуже тішило. Також загадковий пасажир говорив англійською.

Він був ліванським бізнесменом, мав свою компанію, що займається перевезеннями. Коли взнав, що я з України, то почав проявляти ще більший інтерес до мене. Як виявилось, він був би радий мати там представника. Але ми домовились, що мусимо обговорити все в деталях дещо пізніше. На автовокзалі обмінялись телефонами й попрощалися. Я поїхав до Анталії, а він до Стамбула.

Потому я відразу ж, ще в межах міста, зупинив вантажівку на ще одне турецьке місто – Іскендерун. Швидкість мого пересування мене дуже не влаштовувала. Вантажівки в Туреччині хоча й легко зупиняються, однак рухаються надто повільно. Тому їх доцільно брати лише на ніч – якщо ви хочете виспатись в комфортній кабіні.

Далі через Іскендерун довелось іти пішки. Добре, що дорога пролягала по дотичній, не заходячи в центр. У кінці свого шляху я зловив підйомний кран, котрий закинув мене на початок автостради. Звідти один місцевий автобус довіз мене до воріт, де купують квіти. І саме на цьому місці мені пощастило зустріти американця – нарешті я зміг поспілкуватись не мовою жестів, а повноцінною англійською.

Він виявився інженером сталевого заводу. Багато поїздив по світу. Розповів про життя в тих краях, котрі цікавлять мене, а я йому про те, що варто відвідати в Туреччині. І хоч він думав, що далі ми помандруємо разом, але швидкість, з якою він пересувався, мене не влаштовувала, тому при першій нагоді я пішов на автостраду. І там знову пощастило – мене підібрав член турецького парламенту. З розмови я дізнався, що він заодно й поет і вже видав три своїх збірки. А найцікавіше, що він родом із Карсу – міста, яке мені довелося відвідати торік.

Самотня постать на дорозі

Потім я їхав зі шкільною футбольною командою у відкритій вантажівці. Жартів було на цілу годину. Вони пригостили мене хлібом і помідорами. Я ж залишив їм невеличкий презент на згадку про себе. День закінчувався, і вже в темряві я наостанок махнув кілька разів рукою. І сталося диво: зупинилась вантажівка. Далі мене теж чекали приємні сюрпризи – вечеря з водієм у придорожньому ресторані (водночас найсмачніший і найдешевший варіант – хоча і так водії завжди пригощають). А потім комфортна ночівля на лежаку позаду крісел кабіни – про що ще можна було мріяти?

Під час руху мій водій зупинявся кілька разів для того, аби прочитати молитву Аллахові. Для цього він розстеляв циновку і ставав на коліна обличчям до Мекки. О 6 ранку ми розпрощались за 20 кілометрів від Анталії.

Ранішня попутка завезла мене в місто. Я майже навмання рухався до водоспаду на східній околиці Анталії, де в нас з Олею було домовлено про зустріч. І тут якщо б не попутка, котру я зловив уже в самому місті, то іти б мені довелося ще добрих півтори години. Водій нібито нічого не чув про водоспад, проте їхав у тому напрямку, про який я його попросив. Я ж зовсім не знав, де цей водоспад, керувався виключно інтуїцією.

До водоспаду ми так і не доїхали, зате на порожній ранковій вулиці цього яскравого міста я побачив одиноку граціозну й до болю знайому мені постать. Водій був украй здивований усім, що відбувалось. Ми також...