(Закінчення. Початок у №19 за 24 травня, №22 за 14 червня, №23 за 21 червня, №25 за 5 липня, № 26 за 12 липня, №27 за 19 липня, №29 за 2 серпня 2006 року)

На своїй роботі в Туреччині я швидко досяг того, чого за інших обставин добивався б роками. Робота повністю відповідала моєму характерові – виснажлива, сповнена непередбачуваних ситуацій, коли ви мусите витиснути з себе максимум знань, умінь і досвіду. Врешті-решт – добре оплачувана. Ніхто не нарікав на те, як я працюю. Більше того, я здогадувався, що справляюся зовсім непогано, і тому не цурався просити усіляких підвищень.

Кожного разу я був вимушений адаптовуватися до нових ситуацій і щодня вивчав щось нове. Аж поки не зауважив, що майже все нове у цій роботі закінчилося. Отож, все частіше мене починали навідувати думки на кшталт: а що я тут взагалі роблю? Все очевиднішим ставав той факт, що приїхав я сюди за Ольгою, а не на якусь там роботу. Ми то мирилися, то знову сварилися, проте щоразу мені ставало все болісніше. Так само, як і нестерпно боляче було знати, що вона зустрічається ще з кимсь. Я ще міг це терпіти, поки уся моя свідомість була зайнята роботою. Але коли робота стала повторенням уже вивченого, то я просто нічого не міг з собою вдіяти.

Кохаю і ненавиджу

Тоді спробував наполягти на тому, аби мене перевели на нове місце – у Мармарис або в Бодрум. Але раптом одним спонтанним вчинком зруйнував усе, що так довго будував. Я благав долю і всіх оточуючих: тільки не робіть пауз. Я просив у своїх менеджерів більше й більше роботи, аби не думати ні про що інше. А ще я просив, аби наші з Ольгою маршрути не перетиналися. Проте одного дня десятихвилинне запізнення мого шофера кардинально змінило увесь, здавалось, так добре контрольований мною, хід подій. Я не стримався і спочатку задзвонив їй на мобільний. Чергова перепалка по телефону тільки посилила напругу. Де ж той водій, дідько би його забрав! Всього у п’яти хвилинах їзди від того місця, де перебував я, був жіночий гуртожиток, в якому жила Ольга. Я відчув нестримне бажання поглянути в її байдужі очі. І з того моменту я просто перестав себе контролювати...

Увечері того ж дня я спакував свій наплічник і влаштував прощання з друзями. Справжніми друзями, котрих я знайшов тут. Такого зі мною не траплялося останніх три-чотири роки. Знайомі, дівчата, попутники, колеги, хто завгодно – але ніколи не друзі. Я вже й забув, що то таке дружба... Хіба ж я міг подумати того першого дня, коли я увійшов до цього перенаселеного росіянами гуртожитку, який зустрів мене хамовитими випадами і пльовками на підлозі, що саме тут знайду справжніх друзів! Ми ще побачимося з вами – обіцяю. Можливо, восени рвону до вас в Єкатеринбург. Наразі ні про що не жалію. Моє існування тут, у безпосередній близькості до людини, котру я кохаю і якій я абсолютно байдужий, стало нестерпним. Кохаю і ненавиджу.

Коли ж усі розійшлися, я залишився наодинці із Настею – симпатичною колегою... чи то подругою. Тримаючись за руки, ми пішли на пляж – повз пристаркуватого коменданта гуртожитку, прямим обов’язком котрого було нас не випускати, і попри загрозу бути оштрафованим на 100 “баксів”. Комендант щось бурмотів нам услід, але нам було байдуже. Ми йшли повз тіні недобудованих готелів. Повз сторонніх свідків і глядачів. Повз догми і стереотипи, адже тут не прийнято навіть цілуватися на людях. Минувши все це, ми зайшли у темну спокійну й теплу воду. І раптом Настя опинилася у моїх обіймах. Ми кружляли у воді, а в якихось семи метрах від нас сиділа компанія молодих людей. Мабуть, кращого видовища вони собі й уявити не могли того вечора. Настин купальник опинився у воді, мої плавки також. Нам було абсолютно все одно – хоч би й увесь світ у той момент витріщався на нас.

Штраф або депортація

Наступного дня в офісі я здав одяг, взуття і спорядження, отримав зарплату. Помирився з усіма суперниками і розпрощався з усіма друзями. Домовився з менеджерами, що наступного сезону “обов’язково” знову проситимусь до них на роботу, і в машині з незнайомими мені працівниками вирушив в аеропорт. Тут виявилося, що, якщо летіти в Україну, то я змушений буду сам купити собі квиток, а в останній момент перед вильотом це було б дуже недешево. Моя компанія мала рейси в Росію та Польщу, і, видавалося, що найдоцільнішим пунктом мого призначення була Москва. Обидва рейси на Москву того дня були повністю викупленими. Отож, залишалося лише чекати, що хтось із пасажирів просто не з’явиться. Таким чином довелося пропустити перший рейс на Домодєдово, залишався незручний для мене у плані розташування аеропорт Шереметьєво. За якісь десять хвилин до відльоту другого літака мій колега повідомив, що є одне місце на той рейс. Була ще одна проблема. Річ у тім, що моя віза була прострочена на два дні, а мій роботодавець так і не встиг виготовити дозвіл на роботу. Якби це було за інших обставин, то я негайно навідався б до туристичної поліції – аби вже вони з’ясували суть справи і розібралися, хто саме у цій ситуації має сплатити штраф – я чи мій роботодавець. Турки надто вже безкарно почуваються у подібних ситуаціях, що, зрештою, дуже нагадує Україну. Так само, як і в нас, тут чиновники беруть хабарі, так само, як і в нас, наживаються на незнанні людьми закону.

Альтернативою сплаті штрафу, за словами поліцейських, була депортація на п’ять років. На той момент, відверто кажучи, я настільки був вимучений турецькою бюрократією, що на якусь мить задумався: а навіщо мені взагалі ця збочена країна здалася? Але здоровий глузд переміг, і мені таки довелося сплатити 70 доларів за прострочену візу. У той момент я аж ніяк не міг знати, що за кілька хвилин до того, як я увійшов до офісу поліції аеропорту, його в сльозах покинула інша українка. Її історія склалася зовсім по-іншому, але про це я довідався згодом. За клопотами в поліції аеропорту, за обміном грошей і за пошуками банку я й не зауважив, як минув час відльоту літака. Тоді я мерщій кинувся до брамки свого рейсу і з радістю відкрив, що літак все ще чемно чекає на свого заблудлого пасажира.

Раптом я опинився в самому хвості велетенського Іл-68, якраз поруч із двома реактивними двигунами. Мушу зізнатися, що весь переліт був для мене неабиякою екзотикою. Коли ми пішли на старт, то, розбещений “Боїнгами” і “Аеробусами”, я було подумав, що цей музейний експонат от-от розсиплеться на друзки від тої неймовірної вібрації, яка відчувалася у хвостовій частині салону. Протягом усіх трьох з половиною годин нашого перельоту до Москви дверцята п’яти туалетів гримали безперервно, а запах із “кімнат відпочинку” сягав ще й наступних двох салонів. Можете собі уявити, як воно мені там було у безпосередній близькості. Стюардеси намагалися боротися із запахом з допомогою аерозолів, що загалом лише додавало “екзотики” нашому перельотові. Це все навіть тішило! Не радувало тільки те, що я прилітаю під вечір в чуже десятимільйонне місто, де не маю нікого, аби зупинитися на ніч.

Усі кола замикаються

Ми вже заходили на посадку, коли раптом біля мене посадили жінку – ту саму мою землячку. Вона гірко плакала, і скидалося на те, що чогось дуже боялася. Я заспокоював її, як міг, розповідав усілякі дурниці, у відповідь на що вона поміж сліз поділилася зі мною своєю історією. Її звали Іриною. З її розповіді я зрозумів, що вона не інакше, як сьогодні ж вилетіла тим самим літаком з Москви, але оскільки вже мала турецьку депортацію, то її повернули. Відважилась же вона полетіти на день народження до сина, який, до речі, працює в Анталії “репером” – це та ж робота, яку виконував і я. Що найцікавіше в усій цій історії, то це те, що Ірина також колись працювала на такій посаді і свого часу перед нею теж постало питання: сплатити штраф за прострочену візу чи отримати депортацію.

Несподівано виявилося, що ми земляки, але вона вже одинадцять років живе у Москві. Коли ж Ірина дізналася, що я не маю де переночувати, то відразу ж запросила до себе додому. Я ж не міг відмовитися, бо просто не мав вибору.

Я переночував у неї, а зранку вирушив автостопом до Києва, дорогою, котрою я востаннє стопив років вісім тому. Нахлинули спогади про ту давню мандрівку із Юлею. Всього дев’ятсот кілометрів – власне, нормальний одноденний маршрут – зайняли у мене цілих два дні. Затримала мене аварія біля Москви з перекриттям дороги та об’їзд ремонтованої ділянки траси вже в Україні. Вперше за два місяці я потрапив під дощ і, незважаючи на те, що промок до нитки, мені його було мало. У Києві мене зустріла сестричка Іринка. Усі кола замкнулися: я почав з Кемеру – до нього ж невдовзі і повернувся. Брешу – не всі, є дещо, чого вже не повернути назад.

Автор висловлює подяку спонсорам проекту: магазинові туристичного спорядження “Команчеро”, приватній родинній стоматологічній клініці “Усмішка” та виробнику цифрової техніки “УФО”. Одяг – від магазину військово-туристичного спорядження “Штурм”.

(Продовження. Початок у №19 за 24 травня, №22 за 14 червня, №23 за 21 червня, №25 за 5 липня, № 26 за 12 липня, №27 за 19 липня 2006 року)

Настав час першої зарплати. Сюрпризом стало те, що сума, яку я отримав, щонайменше у два рази перевершила мої очікування. І хоча я допустив кілька помилок під кінець місяця – не в роботі, а в стосунках, я швиденько їх виправив. Не обійшлося й без розмови з головним менеджером, в результаті якої, можна сказати, ми потоваришували. Працюючи гідом, доводиться бути впертим і наполегливим.

Довіряй, але перевіряй

Останнім часом мій продаж значно зріс і я отримую все більше обов’язків у готелях. Інфогодини – це години роботи в тому чи іншому готелі з новоприбулими туристами. Попри різноманітні прикриття, суть цієї роботи зводиться до продажу екскурсій. Мене, як завжди, кинули в бій без тренінгу. Часто доводиться черпати інформацію з розмов із досвідченішими готельниками з Росії. Але те, що я наразі довідався від своїх східних колег, спричинило тільки певну відразу до нашої професії.

Деякі гіди на все, що б не трапилося з туристами, дивляться лише з позицій власного прибутку. Наприклад, якщо в одного з відпочивальників десь у Росії син потрапив до лікарні, то для готельних гідів це перш за все означає, що такому туристові обов’язково знадобиться транспорт до аеропорту, за який він готовий заплатити чималі кошти. Гроші псують людей.

Ще більше вражає те, до яких брудних трюків вдаються мої колеги, аби збільшити власний продаж. Так, часто у туриста, який вагається: купувати чи не купувати ту чи іншу екскурсію, забирають його туристичний ваучер – нібито для того, аби зареєструвати дату відльоту. Насправді ж це потрібно гідові тільки для того, аби мати можливість ще раз зустрітися з цим відпочивальником.

Мабуть, найбезвідповідальнішою була та поведінка гідів, яка в результаті спричинила масове поширення чуток про закриття Памукале (Нагадаємо: Памукале у перекладі з турецької означає “замок з бавовни”, що відповідає незвичному та екзотичному природному ландшафту. Курорт також відомий своїми цілющими водами.). Річ у тім, що готельному гідові, котрому кортить продати якомога більше екскурсій на Памукале, найпростіше розповісти відпочивальникам, що його на певний час закривають, і якщо туристи не відвідають його зараз, то навряд чи в них буде ще така можливість. Одна ошукана росіянка стверджувала, що вона якраз встигла відвідати Памукале останнього дня перед його закриттям на чотири роки. Як би там не було, але я вірю, що не всі готельники обманюють туристів, і переконаний, що можна виконувати цю роботу й чесно. За моїми спостереженнями, польські колеги не вдаються до подібних трюків. З часом все більше й більше усвідомлюю, наскільки мені пощастило, що я працюю саме в польському відділі компанії. По-перше, працювати з російськими туристами складно. Вони часто бувають доволі скандальними. По-друге, базова ставка у російських гідів удвічі менша, ніж у польських. І, по-третє, в середовищі російських гідів готельником можна стати лише на третій (!) сезон. Для порівняння, я дістав інфи вже під кінець першого місяця.

Хто кого

Як уже згадувалося раніше, лише двоє гідів працюють з польськими туристами в регіоні Кемер – мій колега і я. Ситуація дещо асиметрична, з моєї точки зору. Мій колега робить усе, що приносить гроші, – так звані інфи і спікінги в готелях, шопінг-тури (відвідини магазинів). Я ж переважно проводжу підбори туристів, трансфери, екскурсії – те, на чому особливо не заробиш. Колегу підтримує у цьому наш безпосередній менеджер. Після місяця роботи я почуваюся на достатньо сильній позиції, аби чинити тиск на менеджера. Що ж до мого колеги, то у нас сформувалися радше конкурентні відносини. Зрештою, то був його вибір. На цій роботі ви мусите навчитися пробиватися, інакше так і будете сидіти на базовій ставці.

Наступного тижня мені дали ще більше інфо, і я збільшив середній продаж на одну людину майже вдвічі. Щоправда, я здійснив доволі агресивний випад у бік свого колеги, за що мені потім було прикро, пізніше я вибачився перед ним. Під час одного з трансферів з аеропорту в автобусі зі мною їхали і майбутні туристи мого колеги. Проте вони були не поляками, а росіянами з Калінінградської області. Я продав їм кілька екскурсій, що, відверто кажучи, суворо заборонено.

Незабаром, як я й очікував, зателефонували з головного офісу, аби з’ясувати ситуацію. Повідомили, що доведеться віддати гроші моєму колезі. Але я не поспішав це робити, а дочекався, поки він закінчить свої вечірні інфо. Згодом я дізнався, що він провів їх не вельми успішно, а також, що інша сім’я з Калінінграда придбала небагато екскурсій. У наступній розмові з офісом я докладніше пояснив мотиви своїх дій: туристи колеги не говорять польською, а він не спілкується ні російською, ні англійською. Як приклад, я назвав сім’ю, з якою працював мій колега, заявивши, що в моїх силах продати їм більше екскурсій – з огляду на відсутність мовного бар’єра.

Увечері того ж дня, на свій страх і ризик, я навідався до готелю, де проживали калінінградські сім’ї. Не знайшовши тієї сім’ї, я дуже засмутився і вже було подумав, що програв цю битву. Але наступного ж ранку фортуна повернулася до мене обличчям – я опинився на одній екскурсії з цими ж калінінградськими родинами. Мій продаж того дня відповідав подвійній нормі. Це був мій тріумф. Специфіка цієї роботи й полягає в тому, що вона дає можливість вивільняти приховану в нас, на мою думку – притаманну усім тією чи іншою мірою, агресію у безжалісній боротьбі за першість.

Автор висловлює подяку спонсорам проекту: магазинові туристичного спорядження “Команчеро”, приватній родинній стоматологічній клініці “Усмішка” та виробнику цифрової техніки “УФО”. Одяг – від магазину військово-туристичного спорядження “Штурм”.

Лист шостий: Продати екскурсію – ціле мистецтво

(Продовження. Початок у №19 за 24 травня, №22 за 14 червня, №23 за 21 червня, №25 за 5 липня, № 26 за 12 липня 2006 року)

То були мої перші продажі в готелях. Мені пощастило проводити так звані інформаційні години (далі інфо. – Авт.) для новоприбулих гостей. На інфо зазвичай займаються продажем екскурсій готельні гіди. Аби стати готельним гідом, слід два роки працювати або звичайним гідом, або трансферменом (людина, яка зустрічає туристів і супроводжує їх до готелю). Річ у тім, що готельний гід часом заробляє на порядок більше, ніж звичайний – не сотні, а тисячі доларів за місяць.

Переді мною постала непроста задача – якщо я не продам достатньо екскурсій, то дуже не скоро матиму таку можливість іще раз. Я мусив би відчувати певну відповідальність, проте після вчорашнього мене мало що могло стримувати по-справжньому. За всю попередню добу я поспав максимум години три, і це вже стало звичним.

Під’їхав до свого першого готелю. Тут зібрав аж 14 новоприбулих туристів. Запросив їх до конференц-залу і як умів розповів їм про екскурсії. Мені ставили багато запитань, а коли після невеличкої паузи майже всі піднялися і вийшли – моє серце “йокнуло”. На мить якось стало зовсім пусто і гидко. Проте зі мною залишилися дві панночки, котрі після тривалого обговорення таки купили хамам – турецьку лазню. Потім повернулася іще одна родина і придбала в мене Памуккале. Ситуація трішки покращилася.

У Туреччині говорять: “Хто не бачив Памуккале, той не бачив Туреччини”. Памуккале – дивовижний природний феномен Ієраполіса. Назва “Памуккале” у перекладі з турецької означає “Бавовняний замок”, що дивно відповідає тутешньому незвичайному і воістину екзотичному природному ландшафту. Курорт відомий із древніх часів своїми лікувальними водами і прекрасним пейзажем. Дія гарячих джерел, що містять окис кальцію, призвела до утворення вапняних відкладень на скелястих терасах. Вода з термальних джерел, багато століть стікаючи по схилі гори і падаючи з високих уступів безліччю вигадливих водоспадів, утворила неймовірні скам’янілі каскади, тераси й маленькі басейни, що переливаються у променях сонця.

Здалеку ця білосніжна маса, що контрастно виділяється на тлі сусідніх пагорбів, вимальовує в уяві величезні бавовняні плантації. Якщо підійти ближче, то можна побачити басейни, утворені гарячими джерелами води, що, спрямовуючись долілиць, створює застиглі потоки, схожі на фантастичні сталактити, які досягають величезних розмірів і нагадують за формою органні труби. Під час цієї екскурсії ви можете прийняти ванни, які оцінила сама Клеопатра. Поруч із цим дивом природи – руїни древнього міста Ієраполіс.

Але повернімося до моїх продажів. Нормою на таку кількість людей була сума майже 750 доларів. Я ж продав усього на 150. У наступному готелі (я знав про це заздалегідь) потрібно буде вирішити проблему з поселенням. Отож, ми навряд чи взагалі матимемо час обговорювати з роздратованими туристами тему екскурсій. Проте і там у мене щось таки і купили.

Залишався ще один готель, де зупинилися лише двоє польських туристів, котрих я вчора привіз з аеропорту. У той момент я аж ніяк не міг уявити, що незабаром пан Артур і його 11-річний син Павло стануть моїми найбільшими друзями у цій країні – майже увесь наступний тиждень ми провели разом.

Артур і Павло приїхали лише на тиждень, але так спланували свій час, аби не мати і години вільної поміж своїми подорожами і розвагами. Завдяки лише їм я зробив свій перший продаж на 700 євро, що разом з іншими (зробленими раніше) навіть перевершило норму. Тепер я міг сподіватися на роботу в готелях. Коли ми завершили, я просто не міг у це повірити. За той день я заробив 60 євро! Проте найважливішим було те, що тепер я міг сміливо просити більше інфо!

Цим день не завершився. Ввечері разом із Павлом, Артуром та гостями з інших готелів я мусів їхати до Хамаму – турецької лазні – десь о годині 21-й, а була лише 17-та. Хлопці висловили побажання взяти на прокат скутер, і я їх підтримав, розповівши про усі цікаві місця в околиці. Тоді вони запитали, а чи не міг би я поїхати з ними. Ну що ж, хоч це і було порушенням усіх норм і правил, проте, думаю, сьогодні я заслужив. Гості взяли для мене окремий скутер, і невдовзі ми мчали неймовірної краси прибережними серпантинами у бік чудового містечка Улупинар (р-н Кемера), славного своїми рибними ресторанами. Павло власними руками, озброєний сіткою, спіймав трьохкілограмового осетра, котрого невдовзі, вже запеченого у грилі, нам усім пощастило скуштувати. Смачніше приготованої риби я не їв, і досі облизуюся, як згадаю про це. Далі наш шлях пролягав до Янарташу – місця, де просто з землі – з сірої крихкої скелі – горить полум’я. Крізь тріщину у скелі сочиться газ і назовні він постійно палахкотить. Таких щілин у цій скелі багато. За легендою, грецький герой Беллерофон убив тут чудовисько Химеру.

Автор висловлює глибоку подяку спонсорам проекту: магазинові туристичного спорядження “Команчеро”, приватній родинній стоматологічній клініці “Усмішка” та виробнику цифрової техніки “УФО”. Одяг – від магазину військово-туристичного спорядження “Штурм”.

Лист п’ятий: Подорож гірською рікою не для боягузів

(Продовження. Початок у №19 за 24 травня, №22 за 14 червня, №23 за 21 червня, №25 за 5 липня 2006 року)

Лишень з’явилася можливість, я відразу втікаю до Анталії, аби провести довгоочікуваний час разом з Олею. Попри категоричну заборону, часто доводилося пробиратися до її гуртожитку – нікого не питаючи, нахабно повз рецепцію проходити в жіночі апартаменти.

Час від часу і Оля приїжджала до мене в Кемер. Тоді зазвичай ми ходили на дикі, тільки нам відомі пляжі. Одного такого дня ми вирішили відвідати Гейнук-Каньйон, що знаходився всього лиш у двох годинах від мого гуртожитку. До того моменту я просто не міг собі уявити, поруч з якою красою мешкаю.

Гейнук – диво природи

Стежка, що вилася поміж стрімкими бортами скелястої гірської долини, вперлася у стіни заввишки з півкілометра. Далі довелося плисти по дну вузького каньйону, долаючи бездонні видовжені плеса-ріки, затиснуті поміж вертикальних стін здавалось нескінченного каньйону. Ми вилазили на скелі, що розділяли ці плеса, проходячи часом крізь струмені невеличких водоспадів, долаючи зустрічну течію і ніколи не відаючи, що нас чекає за наступним поворотом цього химерного коридору.

Де-не-де в бортах каньйону вода вимила чудернацькі ходи, діри, коридори. Подекуди із вертикальних стін, що, здавалось, підпирають саме небо, спадала вода. Струмки тут течуть вертикально. В одному місці поміж цих стін на висоті метрів з 15 над водою заховалася глиба каміння розміром із добрий двоповерховий будинок. Не було і мови про те, аби взяти до каньйону з собою хоч якісь речі – усе би намокло. На жаль, ні мобілку, ні фотоапарат туди не пронести.

Плисти у цій холодній воді було ризиковано. Попри її кришталеву прозорість, подекуди не видно дна, тобто глибина перевищує 4-5 метрів. Борти ж найчастіше абсолютно вертикальні – така собі мишоловка. У місцях, де є водоспади, вода ще холодніша, тому через такий контраст у цих місцях часто зводить ногу, коли пливеш. Залишається лише відчайдушно гребти вперед. Жахливе місце!Ми заздалегідь запаслися матрацом для Олі, але навіть із ним вона не почувалася безпечно. Починало темніти, а ми так і не дійшли до кінця. Ми були у самому серці каньйону, і треба було повертати назад. З розповідей ми знали, що каньйон виводить до неймовірної краси водоспаду, який наразі так і залишається для нас невідкритим. Ну що ж, тоді ми обов’язково мусимо сюди повернутися, аби проплисти цей каньйон повністю.

Я вже давно хотів потрапити на рафтінг – сплав на плотах і каяках гірською річкою. І я, мабуть, так сильно цього прагнув, що нарешті ця екскурсія випала мені, та ще й двічі. Причому наступного дня на ній була й Оля. Ми з радістю взяли один каяк на двох.

Екстремальна прогулянка гірською річкою

Я мав деякий досвід у водному туризмі, а, окрім того, чув, що рафтінг у нашій компанії – одна з найзахоплюючіших екскурсій. Незважаючи на все, пережите мною в ті дні перевершило всі очікування. Маршрут пролягав однією з місцевих річок – Кепрю повз терени національного парку. То були, мабуть, 13 найспокійніших кілометрів. Однак навіть на цій ділянці нам треба було пройти перешкоди й другої категорії складності. Власне маршрут відразу ж починався порогом: після першого шоку туристи раптом прозрівали, куди вони потрапили.

Проте бурхлива ріка – це ще не все. Перша зупинка – біля мосту епохи Олександра Македонського. З п’ятиметрових скель, що поруч з мостом, можна було стрибнути в льодяну воду однієї з приток нашої відносно теплої ріки. Ефект – як від екстазі. Потім гребеш дві години, немов двигун моторного човна.

На другій зупинці я вигадав собі розвагу: одягав рятівний жилет і шолом, розбігався зі скелястого берега і стрибав у вир гірської річки. Мене відразу ж накривало хвилею і крутило під водою, потім викидало на поверхню і несло повз берег з шаленою швидкістю. І треба було будь-якою ціною дістатися берега, де спокійніші плеса і немає порогів. Проте навіть ближче до берега швидкість течії була такою, що не завжди вдавалося затриматися на прибережних каменях. З однією дівчиною, котру я вмовив на цю авантюру, ми, навіть тримаючись за руки, не могли спинитися у потрібному місці – щойно один піднімався на ноги, іншого зносило.

Але, попри те, що минулої ночі я спав лише три години, – бадьорішої і веселішої екскурсії ще не мав.

Похід до амфітеатру

Згодом троє туристів захотіли відвідати оперу у старовинному римському амфітеатрі Аспендос. Це було чудове панство, з котрим я познайомився ще тоді, коли довозив їх з аеропорту в готелі. Я попросив менеджера супроводжувати своїх гостей під час вистави. Трупа з Німеччини ставила “Чарівну флейту” Моцарта. Відверто кажучи, вистава мені не дуже сподобалася. Проте атмосфера була просто магічною.

На відміну від грецьких римські амфітеатри являють собою окремі будівлі, котрі лежать між двох схилів. Також суттєвою різницею є наявність у римському амфітеатрі стіни за сценою, тоді як для греків фоном вистави завжди був натуральний пейзаж. У ті часи вистави тривали до 12 годин. Було лише два жанри: комедія і драма. Часто амфітеатри використовувалися для проведення гладіаторських боїв. Я випадково став на камінь, що колись був скроплений кров’ю одного з них.

Автор висловлює глибоку подяку спонсорам проекту: магазинові туристичного спорядження “Команчеро”, приватній родинній стоматологічній клініці “Усмішка” та виробникові цифрової техніки “УФО”. Одяг – від магазину військово-туристичного спорядження “Штурм”.

Нарешті ми зустрілися з Олею! Мені важко описати свої емоції від цієї довгоочікуваної зустрічі... Врешті-решт ми вибралися на відкритий мною раніше пляж в околицях Кемеру, де і провели майже весь день. За тим усім я зовсім забув, що слід подбати і про нічліг в Анталії. Увечері зателефонував своїм друзям, проте, на мій подив, виявилося, що нікого з них немає у місті. Тоді Оля зв’язалася зі своїми дівчатами із AIESEС i невдовзі, попри пізній час, ми навідалися до їхнього офісу. Тут відбувалося щось середнє між вечіркою і роботою, що, зрештою, є характерним для більшості заходів цієї організації. Після гарно проведеного часу Оля повернулася до себе в гуртожиток, а я зупинився в Ахмеда – президента локального комітету AIESEC в Анталії.

П’ять порожніх днів

Мій фотограф-роботодавець кудись несподівано зник – не відповідав ні на дзвінки, ні на e-mail. А в компанії, де працювала Оля, вкрай необхідними були гіди зі знанням польської мови. Без особливих вагань я попросив Ольгу домовитися для мене про інтерв’ю. Так за пошуками роботи та іншими клопотами минуло 5 днів... За весь час життя в далеко не дешевій Анталії я витратив удвічі більше грошей, аніж за всю попередню мандрівку. І це беручи до уваги той факт, що мені не доводиться платити за житло. Щоправда, довелося купити трохи одягу, аби мати більш пристойний вигляд, а також картку до мобілки і т. д.

Локальний комітет AIESEC-Анталія запросив мене до участі в їхньому проекті у червні-липні: працювати на турецький уряд у сфері культури. Зважаючи на те, що після закінчення цього стажування можна отримати рекомендацію, яка відкриває можливість для пошуку будь-якої пристойної роботи в Туреччині, пропозиція видається доволі цікавою і мені зовсім не просто зробити остаточний вибір...

П’ять днів в Анталії в очікуванні невідомо чого. П’ять днів без руху. П’ять порожніх днів. Відверто кажучи, я вже почав нервувати, як раптом світ навколо мене знову закрутився у шаленому темпі.

Замкнуте коло

Нарешті я пройшов останнє інтерв’ю у тій компанії, де працювала Оля. Тепер я – гід, що працює із польськими туристами. Вже через кілька годин після закінчення інтерв’ю я був змушений швиденько пакувати свої речі і попрощатися з ESEC’івцями, котрі так гостинно приймали мене усі ці дні. Я вирушив на місце своєї нової роботи – в Кемер. Це саме ті краї, звідки й почалася моя мандрівка. Коло замкнулося. Чи міг я подумати, що ще коли-небудь сюди повернуся? Чи міг я тоді подумати, що іще раз побачу Олю? До речі, вона теж працює з поляками, тільки при Анталійському офісі.

Мене поселили в гуртожитку. У кімнаті – 8 чоловік, усі росіяни – з Новосибірська. Окрім мене, тут працює тільки одна полячка, тобто на нас двох (!!!) лежатиме робота з туристами по всьому регіону.

Теоретично у мене мало б бути 2 тижні тренінгу. Але сезон вже у самому розпалі і мене “кинули” на амбразуру. Без будь-якої підготовки, навіть не пояснили жодних “азів”. Доводиться про все розпитувати колег.

Вже другого дня мене самого відправили з туристами на сафарі на квадроциклах (чотириколісні мотоцикли). Мені пощастило, адже моїми першими клієнтками виявились дві милі і добродушні полячки. Вони усе розуміли, тому моя робота більше нагадувала наш спільний відпочинок. Я їздив на квадроциклі то з одною, то з іншою панночкою, допомагаючи їм у керуванні.

У лапах хижака

Як з’ясувалося згодом, я потрапив до хижих лап одного з найменш лояльних у своїй внутрішній політиці туроператора – така ціна за відносно високу заробітну платню. А от російські гіди тут отримують взагалі вдвічі менше, аніж ми. Тому мені важко уявити, на які кошти вони примудряються жити. До речі, харчування і різноманітні побутові витрати ми оплачуємо самі. Політика компанії, на яку я взявся працювати, передбачає систему штрафів і винагород. За будь-яке найменше порушення, помилку чи загублений інвентар доводиться заплатити від 20 до 700 $. І, не дай Боже, хтось зауважить, що ви не поголились чи у вас пом’ята сорочка. Загалом, цю роботу важко назвати простою, адже інколи доводиться спати лише кілька годин на добу. При цьому доволі часто трапляються стресові ситуації, а треба постійно бути готовим вирішувати найнебезпечніші проблеми своїх туристів. Як я вже казав, часто я не мав жодного поняття у речах, якими мені доводилося займатися.

Наступного ж дня після катання на квадроциклах мені довелося везти двох інших полячок на джип-сафарі. Нам пощастило потрапити на джип до двох інструкторів-вар’ятів. Ми їздили і за кермом, і на багажнику по калабанях і через річку. Одне слово, чого ми тільки не витворяли. Екскурсія тривала півдня. За цей час ми піднялися таки високо поміж скелястих величних масивів Таурус. Далеко внизу лежало звабливе блакитне море...

Третій мій робочий день знову звів мене з тими двома панночками, з якими я катався на квадроциклах. Але тепер була запланована прогулянка на яхті. Саме там я й познайомився зі своїми колегами. До речі, на тутешньому сленгу наша професія має назву “репер” – hollyday representative. Зібралася дійсно чудова компанія – ті, хто не відсипався в каюті після нічних трансферів. Час провели гарно, проте я одразу ж порушив заборону – зняв уніформу і поплив до берега. Тепер не знаю, про що й думати, адже цей заплив може коштувати мені 100 доларів. Дорогою ми зупинялися у трьох вельми живописних бухтах. Перша з них колись була гаванню Лукійського міста Фазеоліс, яке непогано збереглося до наших днів. Мені було категорично заборонено сходити на берег, проте “мої” полячки наполягали на тому, аби я супроводжував їх, і пропонували оплатити мій квиток за відвідини міста. Після тривалих розмов телефоном із менеджерами мені таки вдалося переконати їх у життєво необхідній присутності перекладача і гіда біля наших клієнток. Проте цей гід, тобто я, нічогісінько не знав про те місто, куди зібрався з наймилішими у світі туристками на човні. Таким чином, я на півгодини потрапив у рай...

Ні дня без пригод

Усе пересування в нашій роботі забезпечують автомобілі, мікроавтобуси і автобуси компанії, на які ми працюємо. Гіди і водії є надзвичайно взаємозалежними у цій ситуації. Ми часто спізнюємося, оскільки затримується автобус. Найгірша ситуація склалася тоді, коли зламався автобус, у якому було 30 чоловік. Надворі 8-ма ранку. Ми в дорозі вже з 6 години. Попереду ще два готелі і дві години дороги. Та найгірше те, що я допомагав російському гідові, а майже всі туристи – вельми претензійні росіяни. У таких умовах ми прочекали наступного автобуса аж 40 хвилин, спізнюючись всюди.

Спробуйте у такій ситуації заспокоїти людей, які заплатили за те, аби їм забезпечили комфортну та безпроблемну подорож. Але це тільки початок...

Зранку я вирушив з Дамаска до Анталії на зустріч з Олею (дівчиною, з якою ми об’їздили півсвіту торік і з якою доля нас розвела цього року). Спочатку піймав попутку до Хамаса, потім ще одну до повороту на замок Крак-де-Шевальєр. На початку другого тисячоліття ця земля належала хрестоносцям, і на теренах сучасної Сирії залишилось три їх замки. Крак – найпотужніший з них.

Величнішої фортифікаційної споруди бачити мені ще не доводилось. Коли я на неї дивився, у моїй голові не вкладалось, як таку будівлю можна було звести в той час. Напевне, люди, котрі її будували, були впевнені в тому, що замок належатиме їм вічно. Проте за сто літ прийшли араби й захопили ці землі.

Назад до кордону

Усім мешканцям твердині разом з лицарями араби в разі здачі замку дарували життя. Проте всі вони обрали смерть. Це важко уявити сьогодні в дні, коли ворожнеча на релігійному ґрунті поступилась місцю ворожнечі навколо інших, більш прагматичних цілей. Після Краку я поїхав до Латакії – міста на узбережжі Середземного моря. Це курорт, проте дуже бідної, я сказав би, совкової зовнішності.

Ще в автобусі до мене підійшов англомовний хлопчина й запропонував допомогу в пошуках недорогого готелю. Як виявилось, знайти такий готель було легко – у самому центрі на площі я відшукав чотири готелі, у яких можна було спинитись за чотири долари. Щоправда, усі вони були дуже брудними, проте з душем та кондиціонером. Це все нагадало мені Індію.

Моїми сусідами по поверху було троє студентів-сирійців. Вони, як і я, приїхали з півдня, тільки з тією різницею, що прибули на сесію. Виявилось, що один з них вивчав англійську, і ми навіть трохи поспілкувалися. А ввечері я запропонував хлопцям прогулятися до моря – ось так чужі люди стають вашими друзями. Незважаючи на те, що наступного ранку я прокинувся о сьомій, Латакію полишив аж через добрих дві години. Які тільки круги, петлі й дуги я не описував у пошуках виходу з цього фатального міста! У мене нічого не виходило. Та тільки я подумав, що змушений буду зостатися тут навіки, як мені стрінувся хлопчина на маленькому возі, котрий тягнув ослик. Як виявилось пізніше, він допоміг мені більше, аніж усі таксисти та водії автобусів, разом узяті. Спочатку опинились у якихось житлових кварталах. Я почав було вже прикидати, чи личитиме мені чадра, як раптом ми вийшли на автостраду. Далі я їхав два кілометри в поліцейській машині до наступної стратегічної розвилки. Потім ще трохи в кузові з військовими – і я вже був на виїзді з Латакії.

Американський пасажир

Ця дорога в Туреччину виявилась абсолютно порожньою. Не тільки вантажівки уникали її, а й легковиків я бачив упродовж кількох годин не більш аніж пальців на своїй руці. Трохи почекавши, від кордону пішов пішки в бік найбільшого села, до котрого було п’ять кілометрів. Однак уже через кілометр мені пощастило зловити турецьких поліцейських. За селом рух на турецьке містечко Антакію виявився не набагато насиченішим. Довелось зупиняти єдиний попутний транспорт – таксі. Але спочатку я запитав водія, чи візьме мене без грошей. Той відмовився. Проте в останній момент у наш діалог втрутився пасажир – і мене взяли. Як я довідався пізніше, пасажир запропонував доплатити за мене. Що дуже тішило. Також загадковий пасажир говорив англійською.

Він був ліванським бізнесменом, мав свою компанію, що займається перевезеннями. Коли взнав, що я з України, то почав проявляти ще більший інтерес до мене. Як виявилось, він був би радий мати там представника. Але ми домовились, що мусимо обговорити все в деталях дещо пізніше. На автовокзалі обмінялись телефонами й попрощалися. Я поїхав до Анталії, а він до Стамбула.

Потому я відразу ж, ще в межах міста, зупинив вантажівку на ще одне турецьке місто – Іскендерун. Швидкість мого пересування мене дуже не влаштовувала. Вантажівки в Туреччині хоча й легко зупиняються, однак рухаються надто повільно. Тому їх доцільно брати лише на ніч – якщо ви хочете виспатись в комфортній кабіні.

Далі через Іскендерун довелось іти пішки. Добре, що дорога пролягала по дотичній, не заходячи в центр. У кінці свого шляху я зловив підйомний кран, котрий закинув мене на початок автостради. Звідти один місцевий автобус довіз мене до воріт, де купують квіти. І саме на цьому місці мені пощастило зустріти американця – нарешті я зміг поспілкуватись не мовою жестів, а повноцінною англійською.

Він виявився інженером сталевого заводу. Багато поїздив по світу. Розповів про життя в тих краях, котрі цікавлять мене, а я йому про те, що варто відвідати в Туреччині. І хоч він думав, що далі ми помандруємо разом, але швидкість, з якою він пересувався, мене не влаштовувала, тому при першій нагоді я пішов на автостраду. І там знову пощастило – мене підібрав член турецького парламенту. З розмови я дізнався, що він заодно й поет і вже видав три своїх збірки. А найцікавіше, що він родом із Карсу – міста, яке мені довелося відвідати торік.

Самотня постать на дорозі

Потім я їхав зі шкільною футбольною командою у відкритій вантажівці. Жартів було на цілу годину. Вони пригостили мене хлібом і помідорами. Я ж залишив їм невеличкий презент на згадку про себе. День закінчувався, і вже в темряві я наостанок махнув кілька разів рукою. І сталося диво: зупинилась вантажівка. Далі мене теж чекали приємні сюрпризи – вечеря з водієм у придорожньому ресторані (водночас найсмачніший і найдешевший варіант – хоча і так водії завжди пригощають). А потім комфортна ночівля на лежаку позаду крісел кабіни – про що ще можна було мріяти?

Під час руху мій водій зупинявся кілька разів для того, аби прочитати молитву Аллахові. Для цього він розстеляв циновку і ставав на коліна обличчям до Мекки. О 6 ранку ми розпрощались за 20 кілометрів від Анталії.

Ранішня попутка завезла мене в місто. Я майже навмання рухався до водоспаду на східній околиці Анталії, де в нас з Олею було домовлено про зустріч. І тут якщо б не попутка, котру я зловив уже в самому місті, то іти б мені довелося ще добрих півтори години. Водій нібито нічого не чув про водоспад, проте їхав у тому напрямку, про який я його попросив. Я ж зовсім не знав, де цей водоспад, керувався виключно інтуїцією.

До водоспаду ми так і не доїхали, зате на порожній ранковій вулиці цього яскравого міста я побачив одиноку граціозну й до болю знайому мені постать. Водій був украй здивований усім, що відбувалось. Ми також...

Дорога Туреччина і розпечена Сирія

Довгоочікувана Анталія

Постало питання: як добратись до Туреччини? Я не хотів маршруту навколо Чорного моря через Кавказ, бо вже робив це минулого року. Доцільніше було б починати з самої Туреччини. Я думав було купити чартер, як раптово з’явилась можливість летіти в Анталію в компанії. Не довго думаючи, я погодився. На півдні Туреччини є багато місць, вартих уваги, а в Анталії в мене залишились чудові друзі, котрі не повинні були б дозволити сумувати. І ось я уже в готелі, знаходиться він у Велдебі – всього лише в 20 км від Анталії, що є дуже зручно – близько одночасно і до цікавих місць, і до друзів. Першого ж дня по нашому приїзді я вирушив автостопом до розвалин давньогрецького, точніше Лікійського, міста Олімпус. Наразі Олімп включає розвалини амфітеатру, акрополісу, акведуку, численних храмів та декількох некрополісів, розкиданих на схилах живописної щілини. Численні струмки кришталево чистої води, що частково затопили ці древні руїни, впадають у живописну гавань Середземного моря, оточену химерними скляними утвореннями. Іншого дня відвідав турецьке місто Адану. Центр Адану не може не вразити; а турецькі народні танці, на котрі ми випадково натрапили, взагалі поза конкуренцією. Мені здалось, що вони до неможливого схожі із знайомою нам грузинською лезгінкою, музика ж нагадувала відомі вірменські мотиви – зокрема славнозвісний інструмент дудук. Раніше писав, що мета моїх минулих подорожей здебільшого визрівала під час самих подорожей. Почала викристалізовуватися мета і цієї поїздки. Отже, специфікою цьогорічного проекту повинно стати наступне: учасники докладуть усіх зусиль, аби знайти тимчасову роботу на своєму шляху. Це може бути волонтерська робота, будь-що. Критерій – можливість утримувати себе протягом мандрівки без додаткових коштів. Вважаю, подібна мета внесе певну інтригу в нашу подорож – роботу в арабському світі знайти не так просто, як, скажімо, в Європі.

Секс-тур з України

От і настав день виїзду з Анталії. Від самого початку все пішло просто жахливо – я безрезультатно простояв на виїзді з Анталії добрих півтори години. Нарешті мене підібрав один турок – ламаною англійською він пропонував мені стати його партнером по бізнесу в Україні – організовувати секс-тури з Туреччини. Мушу зазначити для читача, що більшість турецьких чоловіків просто повернуті на жінках з України. Мій водила явно не спішив – дорогою ми завітали до містечка Белек, де мали невеличку, всього на півгодини (негідник) бесіду з його друзями, потім заїхали в Серік, де він мене пригостив сніданком. Висадившись на окружній Анкари, я пройшов за розв’язку із об’їзної дороги, як бачу: стоїть чоловік поруч зі своїм авто на узбіччі і п’є джин з тоніком. Запитав, чи не підкине випадково до центру, і він із радістю погодився. Говорить він, здається, всіма мовами, котрі я знаю. Аж під вечір я опинився зовсім в іншому світі – світі нічної Анкари, поруч із четвіркою нових друзів студентів-вар’ятів. Дівчина і хлопець з Туреччини, італієць і азербайджанець. Чудова компанія, чудове пиво після чудового дня. За сьогодні гостинні турки мене пригостили саме три рази – сніданком, обідом і вечерею, а потім іще двічі пивом.

Моя нова подруга Сімоне

Наступного дня ми з австрійкою Сімоне (дівчина, з якою я спеціально познайомився по Інтернету, аби разом подорожувати) вирушили в дорогу. Цілий день автостопу крізь неймовірні Анталійські пейзажі трішки виснажував. Люди тут неймовірно привітні і гостинні. Якщо ви подорожуєте Туреччиною, то дбати про їжу, а часом і про ночівлю вам не доведеться. Зробивши з добру тисячу кілометрів, ми заночували в наметі неподалік гори Немрут – мети нашого завтрашнього сходження. Вже в ночі наша дорога пролягала гребенем скелястого гірського хребта – їхали, як завжди, в нікуди, проте це не тривожило нас. Адже зірки подорожей завжди з нами – сьогодні небо просто заляпане ними. Ми таки вирішили розділитись із Сімоне. У нас зовсім різні стилі, не кажучи про те, що мене взагалі мало хто може витримати з моєю біганиною. Я намагаюсь не губити жодної секунди, коли мандрую, і, відверто кажучи, мандрувати так, як того би хотіла Сімона, мені видається трошки скучним. Ми так і домовлялись – що якщо когось щось не буде влаштовувати, ми вільні розійтись. Завтра я її проводжу до Урфу – там вона має друга і, скоріше за все, продовжить, свої мандрівки з ним. Я ж подорожуватиму сам, хоч як я не прагнув цього уникнути.

У пошуках дешевого готелю

Коли ви в’їжджаєте до Сирії з Туреччини, то перше, що кидається вам у вічі, – це те, що ви опинились у пустелі. Спека неймовірна – я виживаю тільки завдяки кемелбеку – резервуару води, що довго утримує її холодною. За весь день нічого не їв, проте і не хочеться – мрію тільки про воду. Я потрапив у віддалене селище, і виглядає на те, що вибратись звідси буде не просто. Я нічогісінько не розумію арабською, і ніхто не розуміє мене. Слава аллаху, основні написи на дорогах нерідко дублюються. Усі чоловіки – в халатах до землі і з покритими головами. Один я як курча на грилі. Повз мене проїхав трактор з причепом, повним жінок, одягнених традиційно – себто закутаних з ніг до кінчика носа. І тут біля мене зупинився черговий напіввантажний джип з двома по сучасному одягнутими красунями всередині. Я спромігся пояснити, що мені потрібно, лише після того, як підняв свою щелепу з підлоги. У Сирії неймовірно низькі ціни на все. Автобус на 250 км коштує 1,5 долара. Щоправда, я так досі і не придбав сирійських лір, тому мене возять взагалі безкоштовно. Таким чином дістався Алеппо – другого після Дамаску міста Сирії. Таксі ж по цьому 1,6-мільйонному місту коштує до 1 долара. Після дорогущої – майже такої ж, як і Європа, Туреччини, здається, що я попав до раю. Щоправда, дещо занедбаного. Одноманітні покриті вуличним пилом стіни із сірого каменю, брудні забігайлівки – чимось це все нагадує совок. А люди тут зовсім інші. Між турками і арабами зовсім мало спільного. Брудний і заморений після важкого дня під палючим сонцем (в Алеппо було більше 40 градусів), під вечір заїхав у місто Хама, що 200 км від Дамаску. Водій показав мені на пальцях, що нібито в Хамі можна знайти готель на 3-4 долари. Об’їхав з таксистом півміста, проте дешевше, ніж за 20 доларів, нічого не знайшов. Я був у відчаї – розставити намет за містом означало, що завтра за всіма характеристиками буду відповідати мумії. Одяг прилип так до тіла, що вже став частиною мене. Але в останній момент перед муміфікацією я на якомусь базарі причепився до напів-анголомовного міліціянта з тим, аби він мені розкрив таємницю дешевого готелю. І той доволі просто пояснив мені адресу. І справді, в самому центрі міста біля древніх водопідйомних коліс – Нурії – я знайшов не дорогий, але чистий студентський готель!

Дамаск – обітована земля

Наступного дня автобусом добрався в Дамаск. Там мне зустрів Аксель – француз, студент антропології, документаліст, мандрівник. Мене вразив його абсолютно бунтівний, як для арабської країни, вигляд – обрізані штани, дреди... Ми знайшлись через Hospitality Club (НС) – всесвітню систему вписок в Інтернеті. Якщо ви є членом НС, то можете запропонувати зупинятись у вас іншим мандрівникам. З іншого боку – ви дістанете доступ до бази даних усіх інших членів НС. Тобто знайти ночівлю, скажімо, в Акапулько для вас більше не буде проблемою. Дім, де жив Аксель, мав добру тисячу років – двері із середньовічного вузького провулку виходили в казковий дворик з терасами та кімнатками-келіями. Я завжди любив, мандруючи сходом, при нагоді потрапити до таких помешкань, проте ніколи не думав, що колись матиму нагоду зупинитись у подібній архаїці. Окрім Акселя, тут живе ще кілька французів, бельгійка, іспанка і ще пару сирійців – усі привітні, веселі і молоді люди. Пізніше Аксель провів мене до старого міста (яким же тоді можна назвати той квартал, у якому ми жили?), що було зовсім поруч. Дамаск – найстаріше серед обітованих від заснування і до сьогодні міст на цій планеті. Його завойовували ізраїльтяни, асірійці, Навуходоносор, перси, Олександр Великий, набатійці, римляни, араби, два рази брали в облогу хрестоносці, турки суджуки, курди, монголи, османська імперія та французи. Старе місто оточене масивною кам’яною стіною. Як замок чи то цитадель. Вулички старої частини вузенькі і часто перекриті склепіннями, балконами або просто диким виноградом, що створює благодатний затінок серед всюдисущою міської спеки. Тут знаходиться безліч мечетей і церков, серед яких і перша християнська святиня. Вечором ми з Акселем навідались до місцевого елітного ресторану. Доволі проста забігайлівка навіть за нашими українськими мірками. Аксель розповів докладніше про свою роботу – наразі він знімає документальний фільм про умови життя палестинських біженців. Він провів тут вже три місяці і за тиждень повернеться до рідного Ліону. Зранку наступного дня я вирушив до Пальміру – древнього міста Сирії. Туди я легко добрався екстремально дешевим автобусом. Розвалини Пальміри посеред пустелі просто чарують. Це одне з найбільш збережених древніх міст. Поруч знаходиться оаза. Руїни датуються другим століттям нашої ери, тоді як перша згадка про тодішній Тадмор (так тоді називалась Пальміра) датується другим тисячоліттям до нашої ери. У першому-другому сторіччі нашої ери Тадмор увійшов до Римської імперії і з тих часів почав зватись Пальмірою – містом пальм.

Несподівана пропозиція

У всіх великих містах на своєму сленгу я намагався контактувати із локальними комітетами молодіжної організації IESEC, членом якої я є і яка, власне, займається тим, що дає змогу молодим людям стажуватись у її професійній сфері майже в будь-якій країні світу. У результаті за всю мандрівку мені вдалося назбирати безліч цікавих пропозицій в Анталії. Лише за минулий рік анталійський туристичний регіон обслужив 45 мільйонів туристів. І туристичний бум в Туреччині все ще не вщухає – кожен рік цей показник суттєво зростає. Не дивно, що на початку туристичного сезону тут дуже просто знайти роботу. Я почав було замислюватись, а чи не повернутись до Анталії з тим, щоб таки попрацювати кілька місяців, а потім продовжити мандрівку. Автор висловлює глибоку подяку спонсорам проекту: магазинові туристичного спорядження “Команчеро”, приватній родинній стоматологічній клініці “Усмішка” та виробникові цифрової техніки “УФО”, одяг від магазину військово-туристичного спорядження “Штурм”.

Лист перший, передстартовий: Нічого не зрозуміло, але пакую рюкзак – і вперед

Подорож розпочнеться з Туреччини, далі – Сирія. Потім є два варіанти: продовжувати рух на південь через Йорданію до Єгипту або ж повернути на схід – до північного Іраку та Ірану. Подорожуватиму, як завжди, автостопом. Вирушаю відразу ж, як тільки завершаться усі приготування, – в останній декаді травня.

Розкол Минув рік після останньої поїздки на Кавказ. Саме рік тому ми – я та Оля, практично не знайомі, – вирушили в авантюрну подорож “Схід-2005”. Оля – економіст за освітою, проявила неабияку сміливість, коли ми пробирались крізь небезпечні місця Південної Росії, минаючи чеченські Беслан та Грозний, спілкуючись з бандитами у формі. Коли ж ми опинились у Туреччині, то вже не я, а Оля стала тим, від кого залежав наш добробут. Як активний представник міжнародної молодіжної організації – вона мала друзів чи не в кожному великому місті на нашому шляху. Завдяки їй ми почувалися в Адані, Анталії та в Стамбулі, як удома. Сьогодні, не менш несподівано, ми опинились лише учасниками спільного проекту. Більше того – їдемо різними маршрутами в різні місця. Приблизно одночасно вилітаємо літаком до Анталії, проте далі розділяємось. Можливо, наші шляхи ще перетнуться... Ще одна несподіванка – наразі невідомим залишається остаточний склад учасників мандрівки. Це вже не перший проект, коли обставини так кардинально змінюються напередодні самого старту і все визначається в останній момент. Проте досвід підказує: варто лише розпочати рух – й у передчутті майбутніх подій все стає на свої місця. А те, що сьогодні може здаватись крахом всього проекту,.. завтра перетвориться на унікальну можливість.

Пригоди в Сирійському посольстві Готуючись до подорожі, перш за все довелось заручитися підтримкою Львівської міськради, про що й мусив свідчити відповідний супроводжувальний лист. Саме цей лист мав би стати підставою для отримання сирійської візи – єдиної, котру слід було одержати через посольство, а не на кордоні, як решту. Я їхав у справах в Дніпропетровськ, а на зворотному шляху планував заскочити в посольство в Києві. Справ було багато. Та на їхньому фоні я якось зовсім забув про супроводжувальний лист. Таким чином, довелось з’явитися в посольстві ні з чим. Обов’язковою підставою для отримання сирійської візи є запрошення. Отже, справи мої видавались абсолютно кепськими. Я змушений був пояснити спочатку по телефону працівникові посольства, потім у приймальні, а далі й самому консулові за чашечкою справжньої арабської кави, що ми їдемо лише подорожувати і що, незважаючи на відсутність документів, наміри наші більш аніж миролюбні. Під час такої бесіди консул, також журналіст за спеціальністю, доктор Зіяд Каддур висловив побажання ознайомитись з моїми майбутніми знімками, додавши при цьому, що було б добре влаштувати виставку при посольстві. Він виявився чудовим дядьком, і вже за годину (чудо!) я покидав посольство зі сирійською візою. Отож, виходить, що цей проект відбувається не інакше, аніж за підтримки ще й посольства Сирії в Україні.

Підготовка Приблизно за місяць до старту мандрівки я розпочав тренування. Після зими, проведеної за кабінетною роботою, це слід було починати обережно й поступово. Намагаюсь один-два рази на день робити пробіжку, поперемінно змінюючи бігові доріжки стадіонів на паркові стежки. Кожного нового тренування додаю зайве коло (400 метрів) до попереднього результату. Крім того, три рази на тиждень відвідую рідний тренажерний зал, наново привчаючи відвиклі м’язи до навантажень. Що ж із собою взяти? Є велика спокуса захопити параплан – за моїми підрахунками, Середземномор’я являє собою доволі сприятливий для польотів район. З іншого боку, можна взяти і спорядження для сходжень – цікавих гір на моєму шляху буде більш аніж достатньо. Врешті-решт, можна захопити ноут-бук, аби сконцентруватись на написанні цих нотаток і не мати проблем із транслітом та не бути надто прив’язаним до інтернет-кафе. Але можна залишити все це вдома поруч зі старими спогадами та, будучи абсолютно вільним, вирушити назустріч новим пригодам. Вирішено – не беру нічого, хоча... брешу. Нічого, окрім спонсорських спальника та рюкзака, цифрового фотоапарата й трохи заощаджень. Автор висловлює глибоку подяку спонсорам проекту: магазинові туристичного спорядження “Команчеро”, приватній родинній стоматологічній клініці “Усмішка” та виробникові цифрової техніки “УФО. Одяг – від магазину військово-туристичного спорядження “Штурм”.

--------------------------------------------------------------------------------

Довідка “Схід-2005” – це третій зі щорічних мандрівних проектів. До цього в 2004-му ми з друзями пережили неймовірні пригоди в Казахстані, Китаї, Тибеті, Непалі, Індії, Малайзії, Таїланді та в Лаосі; 2005-го – у Кабардино-Балкарії, Північній та Південній Осетії, Грузії, Вірменії, Азербайджані та в Чечні. Цього разу відносно близький маршрут – на справжнісінький Близький Схід. Кожен із здійснених проектів мав свою неповторну специфіку. Так, метою першого “сходу” стало дослідження можливостей вітчизняного авто “Запорожець” – козак без проблем підкинув нас аж до самого Китаю. Другий “схід” присвячувався журналістиці – усі семеро його учасників були вже професійними репортерами або дописувачами. Ми, наприклад, опублікували репортажі безпосередньо із зони бойових дій. Щодо специфіки цього проекту, то, швидше за все, вона стане зрозумілою під час самої подорожі.